Гуменюк Лариса Леонідівна
В позаурочний час
Хочу гарбузової каші!
Карлсон. Як же смачно пахне! А я на
своєму горищі замерз й дуже хочу їсти. Мій пропелер ледве завівся.
Дівчинка. В нас сьогодні свято гарбуза.
Дивись, які каші з гарбуза наварили наші матері, а ми їм допомагали. А може
тобі дати чіпсів?
Карлсон. Ні, я дбаю про своє здоров’я,
тому цю гидоту їсти не буду! Я дуже люблю гарбузову кашу.
Дівчинка. А віршик про гарбуз ти знаєш?
Карлсон. Я знаю тільки першу стрічку: ¾ Ходить гарбуз по городі. Але надіюсь, що діти мені допоможуть його
розповісти.
(діти розповідають вірш)
Дівчинка. Який же ти хитренький! Нічого не
звик сам робити. Хоча б ложку приніс.
Карлсон. Кому потрібно, нехай несе, а
мені не треба. Я й рукою можу. Показати?
Дівчинка. Ні. Це зовсім не виховано їсти
руками. Тай що після тебе залишиться дітям?
Карлсон. У них є мами, вони їм наварять
каші. А хто мені, бідному, зварить? (плаче) Мій живіт прилип до хребта, так
хоче к-а-ш-і.
Дівчинка. Не рюмсай! Живіт твій бідненький
прилип до хребта, тому й каші хоче? Та моїх чотири животи потрібно, щоб вийшов
твій один.
Карлсон. Це мій живіт розширився від голоду.
Дівчинка. Та дамо ми тобі каші!
Карлсон. То давай те вже швидше бо помру!
Дівчинка. Краще побажай щось учням.
Карлсон. Добре. Діти, я хочу щоб вам
завжди ваші матері варили гарбузяну кашу, а ви б віддавали мені більшу її
частину.
Дівчинка. Карлсоне, ти знову за своє?
Карлсон. Та я більше ні про що не можу думати. Усі думки тільки про кашу.
Сценка «Бабуся приїхала».
Онук. Ба, випрасуй мені футболку, я
йду на день народження до Сергія!
Бабуся. До Сергія? А дівчата там будуть?
Онук. Звичайно!
Бабуся. Тоді одягни сорочку.
Онук. Ба, я в футболці піду.
Бабуся. Звичайно, в футболці, а зверху одягнеш сорочку.
Онук. Ну, ба!
Бабуся. От дівчата скажуть: «Який красивий парубок, в сорочці».
Онук. Ба, я не лошара! Я танці клубні вчу!
Яка сорочка!?
Бабця. Я зараз іще й краватку дам.
Онук. Я її зніму.
Бабця. Я тобі зніму! Ось який гарний парубок (одягає краватку).
Онук. (Знімає
спортивні треніки).
Бабця. Для чого знімаєш треніки?
Онук. Джинси одягну.
Бабця. Одягнеш зверху.
Твій Сергій невідомо, де живе, поки дійдеш, простудишся.
Онук. Ну, ба!
Бабця. Що, ба! Дідусь
твій ходив в двох штанях і прожив 90 років, так і похоронили в двох штанях.
Онук. (Ледве
натягує джинси). Вони не налізуть на мене.
Бабця. Для чого ти
джинси одягаєш? Ти на день народження йдеш чи картоплю розгружати? Ось тобі
штани. Дідові штани, добрі, гладжені. Дідусь в них з війни прийшов.
Онук. Ну, що це? Що це?
Бабця. Це – крепдешин! Їм зносу нема! Одягай!
Онук. Ну, ба!
Бабця. Бачиш, як добре!
Онук. Ну, спекотно в двох штанах.
Бабця. Прийдеш до Сергія – знімеш одні.
Онук. Куди я їх діну?
Бабця. В шапку покладеш.
Онук. В яку шапку?
Бабця. Кролячу, добру, до тебе її тільки кролик й носив.
Онук. Ну, ба! Я не піду в цьому, як лошара. (плаче).
Бабця. Я зараз твоїй матері подзвоню.
Онук. Дзвони. Я й сам подзвоню. Ось
жила б в своєму Житомирі (бурчить.
Прикладає телефон до вуха). Алло, мам! Бабця з розуму зійшла! Скажи ти їй.
На, говори (бабці).
Бабця. Алло, Наташо,
привіт. Ти суп їла? А чайний гриб п’єш? Пий – він корисний. Що? Я тебе здоровою
виростила і його вирощу. Ось так!
Онук. (бере трубку) Ну,
мам!
Бабця. Бери валянки одягай.
Онук. Що це таке? У мене кросівки є.
Бабця. Охо-хо. Хто
кросівки зі штанами носить? А ось валянки до всього підходять. Ось заправляй в
них штани, щоби сніг не набився.
Онук. (нервує)
Не піду я нікуди!
Бабця. Ось і добре, ось
і правильно, не йди нікуди. Дома посидиш, над картоплею подихаєш, пряжу мені
потримаєш, і спати ляжемо.
Онук. Ні, я піду. Наді мною й так усі
сміються. Обсміють мене.
Бабця. Над твоїм дідом також до 60 років сміялися.
Онук. А потім?
Бабця. А потім вже нікому було сміятись.
Онук. Де мій пуховик?
Бабця. Який пуховик? (Одягає онуку куфайку) Там же холодно. (Зав’язує шарф). Пам’ятай: «Зустрічають –
по одіжці, а проводжають – по розуму!».
Онук. Я думаю, що до розуму не дійде.
Бабця. Що дарувати будете?
Онук. Вирішили скинутися грішми.
Бабця. Нехай всі дарують
гроші, а ти книжку подаруй. Називається «Як стати душою компанії».
(В кімнату заходить товариш онука Валерка,
одягнутий так само як і він).
Валерка. Здрастуйте, Тамаро Наполеонівно!
Бабця. О, Валерику, я бачу до тебе також бабця приїхала.
Острів Див.
Казкар. Десь колись в якійсь країні
жили собі дід та баба.
Дід. Послухай, жінко! Ми з тобою вже немолоді, а дітей у нас немає.
Важка буде наша старість. Хто ж нас обійде?
Баба. Авжеж,
старенький, були б у нас діти, то і ми були б щасливі!
Казкар. Позітхали вони і взялися до
роботи: дід пішов збирати хмиз, а баба пішла прати білизну в річці. Прала вона
й побачила, що річкою пливе щось велике й кругле. Баба ледве його виловила й
понесла додому.
Дід. Це що, щось їстівне?
Баба. А ти б тільки
їв! (Вони роздивляються сплячу кульку).
Казкар. Але то був не персик, а
скляна кулька. Дід і Баба не знали що то. Покрутили вони в руках невідому річ й
залишили її на столі. А на наступний день сталося чудо: замість кульки з’явився
опецькуватий хлопчик. Дід з Бабою не могли надивуватись.
Дід. Яка прекрасна
несподіванка!
Баба. Це, напевно,
боги нам його послали. Ми його назвемо Момотара, Хлопчик-Персик.
Казкар. А Момотаро ріс як на
дріжджах. Одного дня він звернувся до своїх названих батьків:
Момотаро. Я вирушаю підкоряти
Острів Чудес. Говорять, що там є таке чудо, за допомогою якого зустрічають
новий рік. А ще говорять, що я родом звідти, бо кулька, з якої я з’явився саме
звідти.
Дід. Ну що ж, щасливої тобі
дороги! Тільки пильнуйся!
Казкар. Баба спекла йому коржиків у
вигляді тварин та птахів. Дід подарував йому хустину – зав’язувати голову,
шаровари і меч.
(Момотаро в цей час це демонструє)
На околиці села Момотаро зустрів собаку.
Собака. Момотаро, куди ти вирядився?
Момотаро. Йду підкоряти Острів див.
Хочу побачити те без чого Новий рік не Новий рік.
Собака. Візьми мене з собою. В мене є
скляна іграшка про призначення якої я не знаю.
Момотаро. Гаразд, будеш моїм
слугою.
Казкар. Пішли вони вдвох. У
передгір’ї зустрівся їм фазан.
Фазан. Візьміть і мене до Острова
див. Я також маю скляну іграшку.
Момотаро. Гаразд, будь моїм слугою!
Казкар. Коли Момотаро зі слугами
опинився високо в горах, трапилася їм мавпа.
Мавпа. Момотаро, і я хочу з вами
піти підкоряти Острів див. Я також маю скляну іграшку.
Момотаро. Гаразд будь моїм слугою.
Казкар. Нарешті добулися вони до
Острова див. Перед великою брамою, прикрашеною гірляндами стояли вартові. Вони
були в масках. Й дивно одягнені.
Вони перегородили мандрівникам дорогу: «Розказуйте
новорічний вірш, бо ми не впустимо вас глянути на чудо!».
Момотаро. Віршів ми не знаємо, але
в нас є скляні кульки.
Собака. Може ви знаєте для чого вони?
Вартовий. То в вас є перепустка. Ці кульки
не прості, вони є прикрасою для нашого Дива. І принесли ви їх дуже вчасно.
Ходіть я вам покажу наше Диво.
Казкар. Момотаро зі слугами зайшли до
палацу. А там: о, диво! Перед ними стояло зелене дерево з голочками. Це диво
всі прикрашали. Прикрасили його і слуги Момотаро. Тепер вони будуть знати, що
ялинка є неодмінною прикрасою на Новий рік.
На сцені -
скуйовджений, заспаний та замурзаний хлопець, одягнений в
піжаму.
Мати готує сніданок.
Сергій. Ма-ам! Нам
сьогодні дівчаток вітати. Ти мені сорочку попрасувала?
Мати. Доброго ранку,
синку. Звісно, попрасувала.
Сергій. Привіт, а яку?
Мати. Білу.
Сергій. Білу?
Мати. Білу, білу.
Сергій. А у мене, що
була біла сорочка?
Мати. Звичайно була.
У минулому році купували. Хіба не пам’ятаєш?
Сергій. Не пам’ятаю...
Мати. Ти її ще на
Новий рік одягав, на свято, пам’ятаєш?
Сергій. На Новий рік -
пам’ятаю. А вона дійсно була?
Мати. Звичайно була.
Ну була не білою. Та я її випрала. Вона у тебе під
ліжком валялася - насилу її відшукала.
Сергій. Ах, так ось де вона
була! (чухає потилицю). Зате там вона не
загубиться, завжди під рукою.
Мати. Ти зубив
чистив? А шию милив?
Сергій. (про себе)
Милив... Директор учора мені милив... Удвох з класною,
(до матері) Зараз мию.
(Знімає зі стільця
штани - брудні й діряві).
Ма-ам! А ти штани мені прасувала?
Мати. Які саме?
Сергій. Ну, ті, що з
варенням були на коліні.
Мати. Що ззаду були з
приліпленою жуйкою?
Сергій. Вони...
Мати. Погладила. І піджак
також.
Сергій. А портфель мені
склала?
Мати. Ще вчора!
Сергій. Ма-ам, а тобі з
алгебри двійка!
Мати. А чому ж?
Сергій. Бо ти
неправильно приклади мені розв’язала! І з фізики теж...
Трійку насилу випросив. Коли би знаття, то я би батька за
уроки посадив!
Мати. Тоді б була
одиниця. В нас батько - крепкий горішок.
Сергій. А я у батька
вдався. Та сьогодні прийдеться самому вчити.
Мати. Та невже? Щось
у лісі здохло?
Сергій. У дівчат
сьогодні 8 березня, для них поздоровлення треба вивчити.
У віршах!
Мати. Молодець!
Сергій. А ти щоденник
підписала? З двійкою?
Мати. Ні, ще ні.
Сергій. Ну ти завжди не
поспішаєш!
Мати. Тут ще й
вчителька щось написала...
Сергій. Не звертай
уваги, в неї часу багато, то й пише. Що має робити?
Мати. (розгортає
щоденник) Тут, здається батькові...
Сергій. Батькові? То не
я вікно розбив у школі, то м’яч, і взагалі мені Вітька
пас дав неточний, а я відбив. А він
рикошетом...
Мати. (читає).
Нагадайте Сергію, аби він привітав матір зі святом 8
Березня...
Коли відпочивають янголи
(фанфік)
Жила собі така розумненька жіночка Марсем. Була вона дуже
начитана, і їй так хотілося, щоб усі були такими розумненькими. Ось і вирішила
вона зайнятися просвітництвом.
Йшла Марсем темними й густими лісами, широкими луками і
натрапила на королівство Читайликів. А так як вона перетнула незаконно кордон,
то король вирішив її покарати. Кара була страшною: виховати в дітей відразу до
читання.
¾ Мені все під силу, ¾ раділа
Марсем ¾ Та невже? ¾ хитро усміхався король.
¾ Ой, я й забула відрекомендуватись ¾ я Аліна. Буду висвітлювати події королівства.
Продовжу:
¾ Темними самотніми вечорами при свічці, роздумувала Марсем над своїм
нелегким завданням. Що тільки не робила вона: наварила їжі для внутрішнього
життя дітей. Але діти не випускали книжок з рук. Згадавши поради матері, почала
підвищувати голос на дітей. Але від цього їхня увага тільки загострювалася.
Через ці гостряки Марсем не могла підійти ближче до дітей.
Ось тоді, вона вирішила звернутися до короля пітьми
Дрегона. Домовилися, що Марсем приведе дітей до його печери, а він їх налякає.
Може хоч після цього, діти закинуть книжки.
Але чуда не сталося. Діти ввірвалися в печеру й почали
ганятися за Дрегоном. Спіймавши його, нагодували шоколадом, А потім почали
вчити його грати в футбол. А коли стомленого короля пітьми пригостили Соса-Соloju, то він
перетворився на прекрасного принца. Дівчата королівства відразу відчули до
нього відразу. Але книжок з рук ніхто не випускав.
Не могла зрозуміти Марсем, чому їй не вдається викликати
Відразу?
Пішла вона темної глухої ночі до найвищої гори королівства.
Ні, не кинутися в провалля. Вона шукала Відразу. Видряпавшись на найвищу точку
гори, Марсем відчула поштовхи.
«Що це?» ¾ подумала
вона.
Виявилося, що Відраза крепко хропла й не чула, що її
викликала Марсем.
Не в глуху ніч потрібно було йти, а в дзвінку. Але звідки
їй було знати?
Відразу до книжок заснула назавжди в цьому королівстві.
¾ А що Марсем?
А вона не впоралася із завданням й залишилась в королівстві
назавжди.
Янголи? А вони, в той час, відпочивали.
«Охоронці»
природи
До лісу
люблять всі ходити,
Кого ти не
спитай.
Та, кажуть
люди, від добра
Недовго до
біди.
Одного
літнього денька
У лісі
грались діти.
Знайшли
криничку
Й нумо
розважатись:
У чисту воду
камінці жбурляти
Невже ніхто
не вів
Із ними мови
Про стан
природи.
Де ж чисту
воду
Нам шукати,
Коли такі
ростуть у нас
«дитяти!»
Розмова з
краплинкою.
¾ Ти звідки котишся, небого?
¾ Із Раю божого живого?
¾ Яка нужда тебе несе?
¾ Життя вмирає на планеті. Учені всі
тривогу б’ють.
¾ Та звідки ти усе це знаєш?
¾ Бо Всесвітом мандрую я.
¾ Та на Землі всього багато!
¾ Ба ні. Немає шани у людей до
надр земних.
¾ Та ми царі природи!
¾ Царі? Цар насправді – це господар, а
не владика – марнотратник.
¾ Земних багатств нам не
злічити!
¾ А як нащадки будуть жити? Яку
водичку будуть пити?
¾ Про це подбаємо!
¾ Коли?
Немає коментарів:
Дописати коментар